Інститут травматології та ортопедії НАМН України. На ганку тут неспокійно: зимову сльоту розриває дзижчання електричної пилки, заклопотаний робітник саме відпилює щось на дверях центрального входу. Просто поміж снопами іскор снують та невдоволено кривляться відвідувачі. Тут і юнаки, і чоловік з пронизливими очима, гострий погляд та постава якого видає військового, і групки звичайних людей – пацієнти та родичі хворих, що лікуються у відділеннях Інституту. На ганок виходять дві жіночки, перша з яких має загіпсовану праву руку, а друга ліву, підтримують одна одну – їй-бо, самотужки організувалися у один повноцінний функціональний організм. Жіночки просять запальничку, підкурюють і відходять з цигарками убік.
Отже, Інститут травматології та ортопедії. Звідси до нас надійшло прохання про допомогу. Відділення кістково-гнійної хірургії гостро потребує обладнання, що дозволить ефективно лікувати пацієнтів та в буквальному сенсі рятувати долі людей.
У коридорі відділення та сама особлива атмосфера, що вирізняє профільні медичні інститути. Людей, що втрапили на перший прийом, легко відрізнити від завсідників лікарні: їхні обличчя вирізняє вираз втоми та безнадії. Ті ж, хто тут вже не вперше, замкнуті у собі, проте осяяні сподіванням. Обстановка тут скромна, практично спартанська, проте навколо охайно і чисто. З огляду на основну спеціалізацію, у коридорах та маніпуляційних пронизливо пахне дезінфектантами – аякже, навколо осередки страшних бактерій, тут не доглянь, розпусти якусь з інфекцій, – горе буде усім пацієнтам. Саме тому тут, незалежно від фінансування чи розчарувань, пильно дбають за стерильністю та чистотою.
Біля дверей кабінету, де саме порається прибиральниця, нас гостинно зустрічає професор Микола Павлович Грицай, керівник відділу кістково-гнійної хірургії, автор понад 200 наукових праць та доробків. А ще – лікар з сорокарічним практичним стажем, який на власній практиці долав такі інфекції та бачив такі ускладнення, про які більшість медиків певно навіть не чула. Розмову Микола Павлович починає із жартів.
– Я у відділенні фактично із перших днів. Прийшов сюди ще 76-го року. Дружина жартувала: от, якби тобі професорську зарплатню – аж п’ять посадових окладів звичайного фахівця! Оце б ми, молоде подружжя, тоді розгулялись! Сьогодні ж жартую вже я: ось тобі, кажу, професорська зарплатня: аж три мінімальних прожиткових мінімуми. Гуляймо донесхочу!
Та про болюче згодом, зараз основне питання – хто ж він, пацієнт саме цього відділення? Зазвичай основну масу складають люди, які отримали ушкодження за досить прозаїчних умов. Це жертви тяжких аварій, постраждалі із тяжкими виробничими травмами, всі, хто отримав так звані високоенергетичні травми – ушкодження, завдані із застосуванням великої сили, цебто вибуху чи потужного удару. До речі, бійців, поранених у ході АТО, у відділенні не так і багато, таких намагаються лікувати силами військових шпиталів. Проте є і вони: військові медики не завжди можуть впоратися із найскладнішими випадками. Сказати вірніше, серед тих, хто потребує допомоги відділення, багато і поранених бійців, проте вони губляться у основній масі пацієнтів.
За умови високоенергетичних травм, тканини тіла отримують ушкодження на молекулярному рівні. Лікарі працюють над одним осередком травми, а за певний час тканини, порушені вибухом чи ударом, некротизуються в іншому місці. І ось він, кістковий дефект чи виразки м’яких тканин. Тут же і супутні інфекції: зазвичай осередки таких травм заражені простими, але тривкими до антибіотиків співдружностями бактерій. Микола Павлович скаржиться: осередок кісткових інфекцій – і взагалі штука така, непевна.
– От інколи просто у ході операції ти дивишся, і не можеш візуально визначити, де проходить межа між ще здоровою і вже некротизованою кісткою. Де кістка ще жива і здорова, а де приховує у собі інфекцію, що зачаїлася і вилізе у майбутньому? Саме на такому полі ми і мусимо змагатися з наслідками та осередками майбутніх ускладнень.
До того ж, більшість інфекцій у ході еволюції та змагань з лікарями виробили стійкий імунітет до поширених антибіотиків. Розповів нам Микола Павлович і про страшну цікавину, з якою стикаються лікарі-травматологи: біоплівкові інфекції. Мільйони років еволюції дають бактеріям значну перевагу над лікарями та технологіями. Останні роки мікробіологи значним чином змінили свій погляд на традиційні механізми утворення та розвитку бактеріальних інфекцій.
Як показують найновіші дослідження мікробіологів та практика хірургів, патогенні мікроорганізми не просто формують осередки бактеріальної інфекції. Вони мають здатність до утворення симбіотичних колоній що інкапсулюються у бактеріальній плівці – позаклітинному слизі, що, мов стінка, укриває усю колонію. Це надзвичайно ускладнює транспорт антисептичних засобів та боротьбу з осередками такої інфекції. До того ж, складна соціальна структура такої колонії – так-так, мікроорганізми організуються у своєрідний соціум, – посилює спротив таких колоній дії практично усіх сучасних антибіотиків.
От саме на етапі лікування та відновлення і стає у пригоді ультразвуковий кавітатор: спеціалізований прилад, що дозволяє впливати на тканини за допомогою ультразвуку. Це і санація ран: ефективна руйнація тієї самої біоплівки, і вплив на ушкоджені тканини, аби посилити циркуляцію та підвищити ефективність транспорту антибіотиків та інших медикаментів. Це той апарат, який дозволив би зменшити кількість хірургічних втручань – не різати та вишкрібати осередки інфекцій сталевими інструментами, а обійтися потужним впливом ультразвукових хвиль. Але такого апарату в Інституті немає. Як немає й надії на те, що він з’явиться тут найближчим часом.
Що найцікавіше, ультразвуковий кавітатор – досить поширене обладнання, яке широко застосовують у медичній практиці. Сам апарат уніфікований, і, в залежності від потреб, вирізняється хіба комплектацією додаткових інструментів та насадок. І от парадокс: дозволити собі таке обладнання може навіть стоматологічна клініка. А профільний державний інститут, де лікують найскладніші випадки травм, – ні.
Зненацька бесіду розриває дзвінок телефону. Микола Павлович перепрошує та піднімає слухавку. З обривків розмови ясно: телефонує колега-лікар зі «швидкої», просить допомоги з тяжким випадком. Микола Павлович ставиться зі співчуттям і запрошує пацієнта на консультації, втім, преференцій для колеги не робить і запрошує у звичайному порядку, у прийомні години.
Відділення гнійної хірургії, як власне і сам Інститут ортопедії та травматології, належать до найвищої категорії лікувальних закладів, де надають високоспеціалізовану допомогу. Відділень, у тому числі й регіональних, де пацієнтам надають необхідну допомогу такого порядку, в Україні близько десяти. Проте лише відділення Інституту має найвищу кваліфікацію та відповідний науковий штат: це остання інстанція, куди втрапляють найскладніші з пацієнтів, яким не можуть дати ради у звичайних чи навіть центральних лікарнях.
Микола Павлович сумно жартує, каже, один зі старих пацієнтів, буквально завсідників, прозвав його відділенням останньої надії. Доля правди у цьому жарті значна: зазвичай сюди втрапляють люди, виснажені багаторічними поневіряннями іншими лікарнями. І лише тоді, коли лікарі безсило розводять руками і визнають свою поразку у боротьбі з інфекцією, пацієнта спрямовують до Інституту. Професор відзначає: як правило, на цьому етапі вичерпано уже всі можливості. Фінансові ресурси пацієнта на нулі, відновні здатності організму теж виснажені тривалою боротьбою. От за таких умов, часто всупереч, аніж завдяки – і доводиться творити буквально дива та повертати людей до нормального життя.
Як і кожен фахівець, що поєднує практику з роботою в державній системі, Микола Павлович дуже стриманий та обережний у висловах. У моменти, коли мова заходить про фінансове та матеріальне забезпечення відділення, Микола Павлович ретельно добирає слова: його погляд стає крижаним, а мова – напруженою і дуже стриманою.
– Не торкаюся суспільних чи політичних процесів. Проте те, що стосується саме матеріального забезпечення нашого відділення за роки існування незалежної України, викликає лише тихий жах. Обладнання у відділенні є, проте за десятиліття воно просто випрацювало свій ресурс.
Потреби Інституту, а разом з ним і відділення гнійної хірургії, фінансують за рахунок держбюджету, досить скромних коштів, що розподіляє Медична академія наук. Про обсяги фінансування красномовно говорять фінансові звіти та запити, відкрито опубліковані на сайті Академії. Про те, як виходити з практичної ситуації , те, чому у відділенні немає не те, що основного, на кшталт апаратів зовнішньої фіксації, а і банальних витратних матеріалів, мусить думати професор, фахівець чи не найвищої можливої медичної кваліфікації. Привезли, каже, он щось, стоїть коробка у коридорі – а я навіть не знаю, що там. Рукавички, щось на повсякденні витрати – щоб дали те, про що я прошу роками, мова навіть не йде. Зрештою, вирішення цих питань безпосередньо торкається і самих хворих.
– Боже збав, ми ніколи не змушуємо пацієнтів купувати те, що мусить надавати держава. Проте в певний момент перед деякими із хворих постає простий вибір: або купити необхідне для власного лікування, або залишитися віч-на-віч з реаліями сучасної української медицини. Як би нам не хотілося, та утримувати пацієнтів за власний кошт, на власні мізерні зарплати нам просто не під силу.
На цій сумній ноті ми полишаємо кабінет та виходимо до коридору відділення. З-за дверей однієї з палат лунає короткий болісний зойк: це той страшний крик, коли біль довго тримають в собі, та от уже несила терпіти. Час перев’язок: чи легко уявити собі враження людини, якій щодня віддирають бинти та раз по раз механічно чистять інфіковану рану?
В кабінеті між палатами працює Василь Миколайович, лікар-хірург, провідний фахівець відділення. За негостинним поглядом, який розцінює гостей радше як пересувні колонії сторонніх інфекцій, легко впізнати медика за покликанням. Василь Миколайович стримано розповідає про одного із пацієнтів, а потім поринає у професійне і дещо захоплюється. Втім, втішного у тій розповіді дуже мало.
Молодий хлопчина, який дістав кульове поранення на війні ще чотири роки тому. Чи то терористи певним чином модифікували, надпиляли ту кулю, чи просто хлопчині так не пощастило: оболонка кулі розлетілася на шматки. Спочатку просто рятували життя, адже фрагменти металу тяжко розірвали органи черевної порожнини, скалічили тазові кістки та кульшовий суглоб. Згодом ситуація наче виправилася на краще: стан його вдалося стабілізувати, втім, у тілі так і лишилися уламки, які хірурги просто не ризикують видаляти, аби надміру не травмувати хлопчину. З часом мова зайшла про відновлення кісток ноги. Хлопчину відправили у Німеччину, де тамтешні лікарі провели понад 10 ортопедичних хірургічних втручань і зрештою встановили йому постійний високофункціональний ендопротез кульшового суглоба, з яким пацієнт міг би вести більш-менш нормальне активне життя.
Та доля внесла корективи: від найгірших наслідків вберегтись не вдалося. У скорому часі дала знати про себе прихована інфекція, на цьому етапі хлопчина і втрапив до відділення. Численні осередки бактерій буквально вигноїли протез, тому фахівцям Інституту довелося проводити екстрену операцію, санувати рану, видаляти суглобний протез та ставити тимчасовий спейсер. Наразі хлопчина відходить після тяжкої операції, лікарі ж готуються до тривалої боротьби: ногу треба рятувати, та це вартуватиме значних зусиль та тривалих маніпуляцій – о, як би тут згодився саме той кавітатор!
Ранок у відділенні полишає по собі тяжкі враження. Поле справжньої битви, де провідні фахівці та найсучасніші здобутки науки змагаються з давнім ворогом за життя та долі людей. І все це буквально на межі можливостей та за власний кошт самих лікарів. Є в цьому щось неправильне, еге ж?
Вже на зворотному шляху, у приймальному покої в ніс несподівано б’є запах ладану – цей запах чомусь властивий чи не кожній лікарні. Юнак попереду тягне носом повітря і мимовільно пришвидшує крок на вихід, туди, до воріт, які відділяють це царство травм та хвороб від звичного повсякденного світу. Стримуючи руками букет якихось виписок, хлопчина майже зривається на біг і пошвидше вскакує до рятівної маршрутки. На ногах його, як особлива відзнака,майорять пронизливо-блакитні лікарняні бахіли…
***
Ми, волонтери центру “People’s Project” розпочали благодійний проект “Відділення останньої надії” зі збору коштів на допомогу ДУ “Інститут травматології та ортопедії НАМН України”. Разом з вами купуємо спецапарат для очистки надтяжких ран ультразвуком. Закликаємо всіх небайдужих долучатися до благодійної справи і поширення. Благодійність – ознака зрілості громадянського суспільства. А цей випадок – момент, коли можна підкласти соломки, не знаючи – де впадеш… Адже від такого лиха не варто зарікатися нікому: хтозна, чи не доведеться й нам з вами колись втрапити до рук лікарів відділення.
Дякуємо за допомогу і поширення.
