Насьогодні Промзона під Авдіївкою – одна із найгарячіших точок у зоні АТО. Керівник «People’s Project» Максим Рябоконь та наш добрий друг, військовий розвідник та волонтер Сергій Сергійович щойно повернулися із чергової поїздки туди – на самий передок, просто під кулі та ворожі снаряди. Нас запросили у гості, на свято, тож ми не могли не скористатись нагодою: поспілкувалися із бійцями, привітали службовців 72 ОМБр із ювілеєм, склали список потреб, побачили все на власні очі. Першу частину оповіді про подорож авторства Сергія Сергійовича ви можете прочитати за посиланням, другу ж ми публікуємо нижче.
Волонтерський десант
Після всіх урочистостей та церемонії нагородження, ми знову рушили на Промку, де зустрілись і з іншими волонтерами, які приїхали привітати бригаду із ювілеєм. Багато говорили, скаржились одне одному на неспокійне волонтерське життя, пили чай та жартували. Спілкувалися із хлопцями, які міцно тримають передові рубежі оборони. Навколо Промки неспокійно, на ВОПах посилено працювала піхота, доклади сипалися усіма засобами зв’язку. Задзеленчав телефон: лейтенант у броніку та з пістолем на боці підбіг до апарату.
– На зв’язку. Так. Добре. Ну? Добре. Не дайте їм підійти, ясно?
Поклав трубку, всміхається: виявилось, на передній край вилізли двоє нахабних сєпарів, відкрито витягли станковий гранатомет і пустили в наш бік пробну чергу у кілька гранат. Наші бійці аж задихнулися від такого нахабства, втім чекати, доки терористи пристріляються, не стали і миттю вклали їх трошки спочити.
Промка як вона є: звичайні пейзажі війни
Ми повернулись до штабу, я підхопив речі і рушив до мінометників. У розташування батареї я їхав з комбатом. Виголений до блиску, підтягнутий офіцер з напрочуд живим поглядом. Саме слово «Офіцер» спало на думку, щойно вперше його побачив. В машині тепло, тісно, навалено різноманітної зброї. Їхали хвилин сорок, розговорилися, встигли згадати про все — спільних знайомих, погоду, клятих сєпарів. Враження про комбата лишилися якнайкращі — людина надзвичайно компетентна, офіцер добре обізнаний зі справами підрозділів та оперативною обстановкою, достойно посідає відповідне місце.
Машина плавно йшла засніженими баюрами, кокетливо виляючи задом на поворотах. Періодично повз нас пролітали інші військові автівки, що прямували по власних військових справах. Розмова потроху змовкла, і я, вдивляючись у далекі засніжені лісосмуги, задумався. Задумавсь про хлопців, які вже котру зиму поспіль живуть у бліндажах. Задумавсь про те, скільки ще у цих лісосмугах висить забутих розтяжок та фугасів. Задумався про дерева, нафаршировані осколками та усіляким лайном, яким «патріоти» Донбасу намагаються вбити своїх співвітчизників.
Свою землю, свої міста справжні патріоти так мордувати не будуть.
Складно сказати, чи лишилася у Авдіївці хоч одна ціла будівля
Ще один крутий поворот, і зад машини знову закинуло. Ось командир батареї, комбат просить його вишикувати людей. Двір видається порожнім, та ось лунає команда, і двір сповнюють люди — з кожної шпаринки просочуються військові-контрактники. Розмова з комбатом — вибачився, що справи не дають приїжджати частіше, роздав нагороди на честь річниці бригади. Я спостерігав збоку, палив, посміхався і аплодував разом із усіма.
Згодом комбат рушив далі, ми ж лишилися з бійцями віч-на-віч. У кімнаті галасує «сєпар-тв», стіл завалено довідниками і картами, тут ноутбук, там попільничка, принтер, усі атрибути робочого місця професійного військового. Тут ми і поговорили по душам із командиром батареї. Батареї, яка принагідно може упокоїти будь-якого ворога у будь-якій кількості, місці та укритті. Тому що, знаєте, мав наш міномет ті їхні укриття у різних місцях)
В кожному пристойному бліндажі, на кожній поличці можна знайти консерви. Запас харчів – це святе
Хлопці воюють давно, тож воювати навчилися вже чудово (так, колеги з піхоти завжди відзивалися про них виключно із повагою). Ну, і проблеми у них ті ж, що й в піхоти: запчастини, бензопилка, планшети, генератор і далі по списку в блокноті. Діалог із самого початку завели із питання: чим люди, які жертвують кошти «People’s Project», можуть допомогти конкретно роботі батареї? Спочатку список налічував дві позиції, командир запевняв, що є усе необхідне. Та згодом виявилось очевидне — не вистачає практично всього. Ясно, що командир мортирників просто соромиться і не хоче просити про допомогу. Ось і характерна фраза: «Я думав, що у тилу всім байдуже на ту війну». Ось на цій фразі я відклав блокнот, закурив цигарку і простою армійською мовою, яку краще не цитувати на публіці, розповів йому про те, як прості люди продовжують допомагати, а волонтери конвертують пожертви у спорядження та амуніцію для військових. Значною мірою проблема виявилася не в тому, що люди припинили допомагати, а в тому, що самі військові часто соромляться говорити про власні потреби. А от розповідь про «Біотех» та вирощування кісток, без нудних медичних термінів, я приберіг наостанок — сказати, що командир артилеристів був приголомшений, це не сказати нічого. Трошки помовчав, підкурив наступну цигарку. Помовчав, подумав і тихо питає:
– Сєрий, а ви і справді можете допомогти?
– Ми можемо лише привезти. А от допомогти можуть люди. Повірте — вас зовсім не кинули. І війна байдужа геть не усім.
Бачите – хлопці, які не знали нас у лице, навіть не знали, що ми можемо так серйозно допомогти. І ми не раз доводили свої можливості на практиці. Бійці, які тримають оборону на фронті для того, щоб ми тут, у тилу, могли жити у мирі і спати у спокої. І пожертви у рамках проекту «Оперативне реагування» – найменше, чим ми можемо їм віддячити і допомогти. На ваші внески ми купуємо найсучасніше та найнеобхідніше спорядження для військових. Тож вкотре закликаємо про допомогу – майбутню перемогу ми наближаємо тільки разом.
