Цей текст буде трішки злим і дратівливим, але ми впевнені: ви нас зрозумієте. Чому ми, а не держава? Чому не з державного бюджету? Чому у міста так багато витрат на якісь примхи, і чому не віддати надлишки лікарям? Ці питання традиційно задають нам допитливі читачі, щойно ми відкрили новий благодійний проект. Що ж, відповіді очевидні, ми даємо їх уже п’ятий рік, і не зайвим буде вкотре нагадати очевидні істини та сумну реальність.
Отже. У момент, коли постає питання допомоги тій чи іншій лікарні, починається гра в “гарячу картоплю”. Частина дописувачів апелює до того, що у лікарнях же лікарі, отже це – компетенція Міністерства охорони здоров’я, тож всі питання до МОЗу. Представники МОЗу, з якими нам доводилось спілкуватись, своєю чергою відсилають нас вже до міських чиновників – мовляв, значна частина лікарень знаходяться на балансі міста, тому й опікуватися потребами муніципальних закладів мусить міська влада. Ті вказують на цих, ці вказують на тих, і так по колу.
Коли ж мова заходить про наукові інститути, як найвищу інстанцію у практичній медицині, всі розгублено змовкають і вказують на Академію наук, адже інститути фінансують саме з бюджетних видатків на розвиток науки. Будьмо реалістами: легко уявити обсяги фінансування, враховуючи дефіцит держбюджету, часи війни та той пріоритет, який наука взагалі має у нашій країні.
Та варто пам’ятати просте: у момент, коли з людиною стається лихо, мало хто буде думати, на чиєму ж балансі знаходиться той лікувальний заклад, куди призвела його лиха доля. Значно важливішим видається те, чи є людину чим лікувати, чи достатньої компетенції лікарі та скільки ліків та витратних матеріалів доведеться купувати за власний кошт. Саме тому ми працюємо на упередження, на майбутнє, і намагаємося залатати ту чорну діру, яка прямо впливає на якість лікування певної категорії найтяжчих пацієнтів.
В рамках проекту “Відділення останньої надії” ми збираємо кошти на купівлю ультразвукового кавітатора. Це апарат, який дозволить лікувати тяжкі гнійні рани пацієнтів без надмірного хірургічного втручання, а тому – й без надмірного травмування. Цей апарат ми плануємо придбати для відділення кістково-гнійної хірургії Інституту ортопедії та травматології, де потреба у такому апараті першочергова, а самого апарату немає, як немає й надії на те, що у найближчому майбутньому його куплять за бюджетний кошт.
Пацієнти відділення – прості українці з усіх куточків країни. Сюди втрапляють люди, що стали жертвами вибухів, бойових ран, автокатастроф, побутових травм, що мають ускладнення, найстрашніших із поранень, і не мають вже ані грошей на лікування у люксових клініках, ні сил на відновлення організму, ні надії на те, що хтось, крім тутешніх лікарів, їм допоможе. Від такого лиха не застрахований ніхто з нас. Саме тому – ми. Не міфічна держава, не МОЗ і не муніципали. Це не їх лікуватимуть тут, якщо трапиться лихо. Якщо станеться щось лихе, не призведи Всесвіт, – тут лікуватися саме нам. До речі, хіба ми й самі – не держава? Тож долучайтеся. Вважайте, що тут ми працюємо на користь кожного з нас, проти лиха, що може торкнутися кожного. Хіба ж це не варте посильної участі кожного з нас?
