Важкі поранення – це не вирок і в цьому переконують наснажливі історії наших бійців. Жага до життя та невпинна допомога волонтерів інколи стає єдиним фактором, що тримає важкохворого бійця на цьому світі. Адже бачити смерть своїми очима і отримати шанс стати здоровим – це найбільше чудо, яке тільки можливе.
Саме тому розказати кожну історію пораненого бійця з-поміж десятків тисяч інших історій – це насамперед можливість зрозуміти – які є пріоритети в нашому житті. Головне для солдата – не медалі, нагороди, подяки від перших осіб держави. Адже, зрештою, самостійно пересуватись – це вже найбільша розкіш для багатьох з нас. Це розуміють звичайні люди. Саме тому волонтери People’s Project і далі збирають кошти на лікування своїх героїв, саме тому і далі український народ продовжує сплачувати дорогі операції, які дають цей шанс – зробити самостійно перший крок.
Волинянина Юрія у квітні 2014 року з рівненського полігону направили на Схід. Перед виборами ніщо не свідчило про майбутні жахливі події – збиті літаки, котли, засади, тисячі поранених і вбитих – все це буде дуже скоро. А поки – 4 липня 2014 року. Юрій їхав за боєприпасами і в одну хвилину небо змінило землю – потужним вибухом бійця викинуло з кабіни. Єдине на сьогодні бажання 25-річного Юри – це стати на ноги і відкинути вже остогидлі за рік милиці.
Як швидко все відбулось – момент поранення?
Територіально – це село біля Слов’янська. Я їхав посередині колони. В той момент переді мною БТР і Урал проїхали, а я менший радіус на повороті взяв. І знаю ж правило – “рухайся точно по колоні в одній колії”. Але не помітив як взяв курс трохи лівіше і все – відчуваю: все піднімається вгору, я вилітаю з кабіни через двері, розривний удар прийшовся на ноги. Мені дісталося добряче, а хлопцю поруч – порівняно легкими травмами.
Перші машини проїхали далі, за ними проскочила водовозка. За нами в машинах чомусь вирішили, що нас обстрілюють, тому тримались насторожено, не одразу до нас під’їхали. Потім кричать “не стріляйте, все нормально”. Розвідники на БТРі під’їхали, надали першу допомогу, шину наклали і забрали. Там десантники були недалеко, то уколи мені поробили, рани промили і на Харків відправили.
Того ж дня в Харкові лежав на операційному столі, зашивали мій відкритий перелом. За тиждень відправили у Вінницю. Там вже поставили апарат, вирівняли кістки, дістали уламок з голови, днів через десять шви познімали і відправили додому.
Не дізнавались в хлопців, що саме тоді сталося?
Я підірвався на фугасній міні – зрозумів це одразу. Потім виявилося, що тоді в полі місцевий сидів, контролював, ховав міни. Бачить – колона їде – вмикає – “Бах”! І все.
Це вже потім хлопці мені розказували, як того мужика знайшли – йому одразу мішок на голову і повезли розбиратись у відділок. Колега жалкував, що не дали з тим місцевим добряче поговорити.
Як довго проходила реабілітація?
Довго і болісно. Головний мій план сьогодні – стати на ногу. Більше року ходжу на костилях – вже і не думається про інше, крім як видужати. Це головне.
Багато волонтерів приходили, допомагали. З проекту “Біотех-реабілітація поранених” зателефонували, запропонували приїхати на консультацію, розказали про волонтерів People’s Project. Сам приїхав, на костилях. Знаєте, за рік вже так звик до такого засобу пересування (сміється)
Що сказали лікарі з проекту “Біотех-реабілітація поранених”?
Тут мені тільки сказали “чого ти раніше не приїхав?”.
А я що? Мені ж казали, що в мене все гаразд. До того ж ще й зрощення в мене неправильно пішло.
Я погодився приїхати до Києва, бо вже скільки часу пройшло – а результату ніякого. Лікар в Луцьку каже, що все зростається, а то тільки розмови “не переживай, все зростеться”.
Як швидко рідні дізнались про поранення?
З самого початку в мене рідні спокійно поставились до мобілізації. Служити? Добре. От тільки почалось все, коли на Схід стали відправляти, два дні не зізнавався. Мама моя довго не знала, вона тоді на заробітки поїхала, їй не казали півроку. А як підірвався, то ще більше не казали. Пару місяців пройшло від поранення, я вже додому повернувся, як вона приїхала.
Сильно сварилась, що не казав?
Реакція звісно, як в матері. Батька тільки прибити хотіла, “чого не признались”? (сміється).
Зі мною вперше сюди до клініки приїжджала мама. Тепер контролює. Мусить переживати, що поробиш. Боїться, що тепер знову щось не скажуть. Приїхала, поплакала, зрозуміла і насварила.
Рік по суті втратив через цю ногу. Втім, не жалкую про те, що сталося. Я воював за свою країну. Хоча і багато моментів в цій війні не розумію. А ховатись? Все життя тікати не будеш, десь – та й наздожене.
Уся історія лікування бійця – за посиланням.
ПриватБанк для переказу у гривнях
Миколаївський обласний благодійний фонд “РЕГІОНАЛЬНИЙ ФОНД БЛАГОЧЕСТЯ”
ПАО КБ ПриватБанк
ОКПО: 36143302
МФО: 326610
Рахунок: 26004053210825
Призначення платежу: Благодійний внесок. Біотех-реабілітація поранених
SWIFT-переказ у USD
BENEFICIARY: Charitable Foundation BLAGOCHESTA
Account: UA803266100000026009053209659
Bank of beneficiary: Privatbank,Ukraine
Swift code: PBANUA2X
Intermediary bank: JP Morgan Chase Bank, New York
Swift code: CHASUS33
Correspondent account: 001-1-000080
Description: Donation for “Bioengineering Rehabilitation for Wounded” project
SWIFT-переказ у EUR
BENEFICIARY: Charitable Foundation BLAGOCHESTA
Account: UA413266100000026009053206287
Bank of beneficiary: Privatbank,Ukraine Swift code: PBANUA2X
Intermediary bank: Commerzbank AG,Germany
Swift code: COBADEFF
Correspondent account: 400 8867 00401
Description: Donation for “Bioengineering Rehabilitation for Wounded” project
