Ми хочемо показати вам, чим сьогодні, на четвертому році війни живуть люди, яким ми активно допомагаємо у рамках проекту «Захисники Маріуполя». Наш добрий друг пан Андрій Дубчак, спеціальний кореспондент «Радіо Свобода», прожив п’ять днів у фронтовому містечку Широкиному, яке раніше було чудовим приморським курортом, а зараз тут тримають оборону українські Морські піхотинці. Репортаж просто із фронту ми подаємо як є, у формі авторського тексту з авторськими ж світлинами.
«Хто я? Морпіх! Чому? Бо воїн! Який? Вірний! Коли? Завжди!» (з посібника морської піхоти «Вести! Боротися! Перемагати!»). Кореспондент Радіо Свобода п’ять днів прожив з українськими морпіхами на передових позиціях у Широкині, поблизу Маріуполя Донецької області. Далі фото-відео-розповідь про життя, побут та війну матросів і офіцерів морської піхоти.
До позицій морпіхів 36-ї окремої бригади морської піхоти у Широкині ми дісталися на американських «Гамві» (Humvee – армійські американські джипи, надані українській армії урядом США). Селище знаходиться усього за 23 кілометри від півмільйонного індустріального Маріуполя. Дорога досить непогана, тож доїхали швидко. Зміна пейзажів і відчуттів вражає, ще 15 хвилин тому я бачив, як вирує мирне життя міста, діти йдуть до шкіл, працюють магазини, їздять тролейбуси, а тут вже суцільні руїни і потрощені будинки, жодного вцілілого. Був кінець березня, і мряка затяжної весни додавала сірості та безнадії до краєвиду.
А ще тут стріляють…
Широкине наразі повністю контролює українська армія. У 2016 році морські піхотинці 36-ї ОБрМП разом з іншими підрозділами ЗСУ вибили бойовиків із села, яке, відповідно до Мінських угод, має контролюватися Україною. Зараз лінія фортифікацій російських гібридних сил починається за кілька сот метрів від околиць. Цивільних у селищі немає, тут живуть лише військові.
Приїхали ми кількома машинами разом з комбригом морпіхів, полковником Дмитром Делятицьким, який інспектував передові бригади. За домовленістю я мав лишитися тут на пару днів, пожити, зібрати матеріал. По приїзду відразу відправилися на одну з передових позицій на околиці села – лише за 800 метрів від противника.
Життя у Широкині
Поселили мене на КСП роти (командно спостережний пункт) у підвальній кімнаті з двома матросами Володимиром та Дмитром. У Широкині усі живуть у підвалах. По-перше, це безпечніше. По-друге, все, що вище від підвалу, зазвичай вже потрощене бойовими діями. У цій ротації морпіхів у Широкині снаряди та міни противника прилітають у село не так часто (більше стріляють по передових на околиці), але у попередній ротації (2016-2017 роки) по селищу майже щодня били потужно 120-міліметровою та 152-міліметровою артилерією.Володимир, для якого це перша ротація на фронті, одразу мене попросив підписати маркером прапор. Для Дмитра це була його друга ротація, запам’яталася фраза «Війна цього року не така вже, як у 2016-му».
Матроси морської піхоти: 28-річний Вова з Миколаєва та 20-річний Дмитро з Херсонської області у своїй підвальній кімнаті будинку в Широкині
Слід одразу зазначити, що морську піхоту вирізняє з-поміж інших родів військ молодший вік воїнів та мотивація. Зазвичай на запитання «Чому тут?» я чув у відповідь: «Сам захотів», «Бо морпіхи найкращі», «Лише у морпіхи хотів». Хоча, звісно, є і старші вояки, є і з іншою мотивацією.
Основні функції, які виконували хлопці – забезпечення функціонування КСП (прибирання, заготівля дров, приготування їжі), чергування на варті вночі та логістичний супровід усіляких вантажів, які йшли через КСП до передових позицій.
Взагалі під час цієї поїздки війна для мене відкрилася з іншої сторони – паливно-логістичної. Регулярно до нашого будинку та до інших «тилових» будинків, де жили вояки, приїжджали «Гамві», «Шишиги» (ГАЗ-66) та КрАЗи, підвозили їжу, дрова (стовбури дерев), питну воду, технічну воду, боєкомплекти, інші необхідні речі для створення більш-менш нормальних умов життя. Усе це вивантажувалося, носилося та складалося у кімнати за призначенням. Потім це ділили на пропорційні до кількості особового складу у підлеглих підрозділах частини.
Наділені частини доправлялися на передові позиції, коли це можна було, то на всюдихідних «Гамві» (яких у цьому батальйоні багато і які використовують скрізь) та «Шишигах».
31-річний водій морпіхів Василь чекає на завантаження води та продуктів (на фото видно моркву) для транспортування на одну з передових позицій
Досить часто дістатися транспортом до передових у полі було неможливо через болото або через високу вірогідність обстрілу транспорту. У таких випадках абсолютно все доправляється на плечах матросів.
Основне дозвілля – смартфон. Добре, якщо є можливість винести високо антену і налаштувати більш-менш швидкий інтернет через роутер та Wi-Fi. У багатьох місцях селища покриття дуже слабке, тому інтернету немає взагалі.
Багато хто грає у електронні ігри. Усі постійно обмінюються новими завантаженими відеофільмами. Переглядають їх зазвичай перед сном.
В усіх хатах та підвалах з бійцями живе багато тварин – котів, собак. Як правило, якщо є собаки, немає котів. І навпаки.
Раз на декілька днів охочі можуть поїхати на концерт чи кіно у Маріуполь, заодно можна трішки скупитися у магазинах міста. Для цього виділяють окрему машину і інформують усі підрозділи.
Широкине – село, «якого більше немає»
Пару разів я «гуляв» селом і узбережжям Азовського моря. Одного разу таку «екскурсію» влаштували спеціально для мене. Кілька інших разів я напрошувався супроводжувати 31-річного Михайла, який, крім багатьох своїх військових обов’язків, був ще й негласним електриком роти (та й усього Широкина), і він постійно ходив селом та околицями «у справах електричних». У Михайла це була вже друга ротація тут, він чудово знав всі дороги та стежки, куди можна, а куди ні. Також він багато розповідав про вже минулі бої за саме село та за його околиці.
Wikipedia каже, що до війни у Широкині проживало 1180 людей. Зараз як такого «села більше немає». Цивільні тут не живуть. Жодного вцілілого будинку, жодного не нашпигованого залізом та мінами городу.
Широкине, умовно, можна поділити на декілька частин: «верхня», яка стоїть на пагорбі над морем; «елінги» – гаражі біля моря (під виглядом «гаражів» намагалися обійти заборону на будівництво житла для курортних туристів) та «санаторії», які височіють над Широкиним зі сторони Маріуполя.
82-міліметрова міна, яка не розірвалася, впала і застрягла в асфальті посеред села. Автомобілі, які проїжджають, своїми колесами сплющили та відполірували її хвостовик. Такого тут багато…
Під час «крайньої» нашої з Михайлом прогулянки Широкиним, неподалік (ліворуч) від села почався досить тривалий та гарячий позиційний бій. Стріляли і з важкої зброї, і зі стрілецької. Поступово стрілянина перекотилася і до позицій в Широкині. Хутко пішли додому, по дорозі щось намагався знімати:
«Окопний наступ» на «нулях»
За пару днів у Широкині я тричі був на «нульових» позиціях (найближчих у бік противника). Іноді до них можна було дійти від села пішки, іноді доводилося їхати розмоклими від дощів полями. На одну з них мене доправив на «Шишизі» водій Віталій (23 роки, сам родом з Черкаської області). У Широкині це його друга ротація. Фронтові водії – це небезпечна військова професія, адже транспорт є одним з головних об’єктів обстрілів, а під’їзди до передових часто проходять ділянками, які прострілюються противником з усіх видів зброї. Основна порада від Віталія була: «Ніколи не панікувати».
Цього разу ми привезли дошки для настилу підлоги у окопах. Підлога потрібна, аби не налипало болото на берці. Земля у цих краях має багато глини, якщо лише трішки дощ, вона налипає на взуття та створює непідйомні колодки. А у окопах тут живуть місяцями.
Окопи копаються постійно. Підкопавшись близько до позицій противника, можна змусити його відійти і залишити вже розбудовані бліндажі, які стають занадто уразливими для вогню морпіхів. Такий своєрідний «окопний наступ» триває тут постійно. Копають вдень, копають вночі (кажуть, що трохи безпечніше), прив’язуючи ліхтарик до ноги мотузкою. За ніч «у три лопати» бійці можуть прокопати до 20 метрів окопу.
Звісно, у окопах безпечніше, вони добре захищають від вогню противника. Я мав нагоду пересвідчитись у цьому під час «екскурсії». Певно, побачивши незвичний колір бронежилета (синій з білим написом PRESS) під час нашого перебігання з посадки у чергову лінію окопів, снайпер противника на пару з кулеметником відкрили по нас вогонь. Посвистіло поруч… Дякую окопам!
Як бачите на відео, підлога у окопі – річ зручна. А стільки поворотів робиться для того, щоб якщо снаряд або міна все ж таки втрапить всередину, то вибуховою хвилею і осколками вразило тільки тих, хто був у відповідному прямому відрізку окопу. Життя у полях, звісно, більш суворе, аніж у селі. Все привізне. Чогось постійно не вистачає. З краєвидів – посадка на горизонті, з іншої боку – теж посадка, але вже зайнята противником. Вночі – постійні позиційні бої. Іноді противник застосовує проти морпіхів артилерію. Точиться «тиха» снайперська війна. Місцевий «клуб» – кухня, тут завжди хтось є, можна поїсти (готують постійно), випити кави з цигаркою (курять майже усі), поговорити. І тут є добрий Wi-Fi. Нижче – кілька фото про кухню і життя на позиціях.
Багато «нульових» позицій знаходяться у будинках на околицях Широкина. Тут жити і воювати трохи простіше, аlже є підвали, товсті цегляні стіни. Навколо самих будинків – все ті ж мережі окопів, які копаються у напрямку позицій противника.
На одній з позицій спілкуюся з «Арчі», хлопцю 20 років, сам з Миколаївщини. Розповідає, що проросійські бойовики часто намагаються підлізти вночі поближче, доводиться регулярно відповідати вогнем.
У підвалі мене зустрів 48-річний Володимир та два коти, які допомагають воякам боротися з нашестями мишей та щурів, причому менший кіт чорного кольору ловить лише щурів, більший – мишей. Спеціалізація. Умови, звісно, не «5 зірок», але у підвалі безпечніше.
Під час розмов про озброєння вояки досить часто нарікали на певні вади модернізованої стрілецької зброї, але я з’ясував, що зразки вже на рекламації. Ремонтуються. Модернізуються.
І всі, як один, просили більше БК (боєприпасів) для передових.
Окрема тема – мінна війна. Бойовики під час відступу замінували усе село. Щось українські сапери розмінували, а щось й досі ні. Та й зараз на передовій у посадках та на стежках нові «сюрпризи» з’являються регулярно.
Сапер з позивним «Вовк» розповів багато цікавих історій про мінні війни. Одна з них – про найнебезпечніший випадок в його практиці на відео:
П’ять днів я пробув у Широкині. Вже час їхати. Я прощаюся з гостинними матросами та офіцерами морської піхоти Широкина. За мною приїздить прес-офіцер бригади Олександра – і ми на «Гамві» їдемо далі по позиціях морпіхів. Тепер – у Водяне.
За час мого перебування у Широкині було досить тихо. Але вже зараз, коли я дописую цю статтю, маю інформацію, що по Широкину кілька днів регулярно працює артилерія противника. Удачі вам, морпіхи!
