Так, ми любимо круглі цифри. Ще дві пожертви, і кількість внесків за проектом “Відділення останньої надії” сягне круглої та красивої сотні. На даний момент ми вже назбирали 203 з невеликим хвостиком тисячі гривень, а це – рівно 15% від необхідної за проектом суми.
На цьому умовно хороше закінчується і починається моторошна реальність. Пам’ятаєте, ми розповідали вам про хлопчину, який саме зараз проходить відновлення у відділенні кістково-гнійної хірургії Інституту травматології та ортопедії? Імені ми називати не будемо, це досить особиста історія. Хлопчина – ветеран АТО, який отримав тяжке поранення у бою кілька років тому.
Кулі та осколки дуже тяжко пошматували тіло, деякі з фрагментів металу і досі залишилися у тканинах. Хлопця ледь врятували від певної смерті. Тяжка політравма, пошматовані органи, тяжкі ураження всіх тканин у області боку, тазу та стегна. У процесі лікування хлопця відправили до Німеччини, де тамтешні лікарі імплантували йому високоякісний протез кульшового суглоба.
Вже коли хлопець повернувся до України, справи пішли на гірше – додому він привіз тяжку інфекцію, яка продовжувала нищити кістки та отруювати організм. До відділення Інституту поранений боєць втрапив уже тоді, коли ситуація стала критичною, коли протез остаточно загнив і його конче необхідно було видаляти. Лікарі докладали усіх зусиль, сподівалися, що за деякий час інфекцію вдасться подолати, а по тому трансплантувати протез наново. Та нині мова про це уже не іде.
Осередки інфекції глибоко у тканинах, поруч з осколками. Витягувати, вирізати не можна – організм може не витримати, там і так спайка на спайці, ледве усе призагоїлось. Інфекція не піддається лікуванню, простий, але загрозливий штам бактерій, мультирезистентний, стійкий до практично всіх антибіотиків, вимагає рішучих дій і полишає мало надій на одужання хлопця без тяжких наслідків. Консультації з німецькими лікарями теж не допомагають – ті лише розводять руками. І це не вина лікарів, бо роблять що можуть, і навіть на порядок більше. Та інколи не допомагає і диво. Це вина того, що немає адекватного ситуації обладнання.
Що робити? На якомусь з етапів міг би й справді допомогти той кавітатор. Ні, це не зручна така спекуляція – от якби, а якби, а ви ж не дали, а ми не купили. Ні. Зараз вже немає впевненості, що допоможе і він.
Але – не здаватися. Ми таки десь упевнені, що попри усі загрози, попри усі страшні ускладнення та надзвичайно тяжкий стан хлопчини, лікарі відділення відіб’ють його з лап каліцтва та… Та, зрештою, хоч колись поставлять на ноги. А кавітатор – конче потрібен іншим. Щоб не доходило до такого стану. Щоб запобігати ускладненням. Щоб не дивуватися – у якійсь, даруйте, занюханій косметичній клініці в підворотні кавітатор для ліпосакції є, а у профільному Інституті, вершині медичної ієрархії, такого приладу для порятунку людей від каліцтва немає. Дещо це несправедливо, от згодьтесь.
І справа не в тому, що має держава його купити, чи не має. Доки розбиратися, доки вибивати, доки бюджетування, затвердження, бюрократія та формалізм, ветерани та цивільні, старі й молоді, ті, хто щойно втрапив, та старожили відділення – усі вони йтимуть за найгіршим сценарієм. Тільки тому, що немає такого простого, але критично важливого обладнання.
Саме тому ми і звертаємося до вас по допомогу. По-перше, тому, що можемо допомогти. Кілька гривень пожертв – це небагато, не критично для будь-якого бюджету, але критично важливо для пацієнтів. По-друге, бо серед них можемо опинитися й ми. От не пощастить, поточитися-впасти-щось поламати – і місяцями скніти, змагаючись з примітивною, але стійкою бактерією, що потроху поїдає тіло. Тут вже все ладен віддати, аби тільки хоч щось допомогло.
Тому потроху, помалу. Всім миром.
Долучайтесь, будь ласка. Гаразд?
Ми, волонтери центру “People’s Project” розпочали благодійний проект “Відділення останньої надії” зі збору коштів на допомогу ДУ “Інститут травматології та ортопедії НАМН України”. Разом з вами купуємо спецапарат для очистки надтяжких ран ультразвуком. Закликаємо всіх небайдужих долучатися до благодійної справи і поширення. Від такого лиха не варто зарікатися нікому: хтозна, чи не доведеться й нам з вами колись втрапити до рук лікарів відділення. І от тоді нас точно хвилюватиме – чи є у лікарів усе необхідне, аби надати нам допомогу.
Дякуємо за участь.
