Запропонувати проект

Для розгляду проекту заповніть форму. Приватну та контактну інформацію буде приховано.
Ваше ім`я
Ваш Email
Назва проекта
Необхідна сума
Опис вашого проекту
Будь ласка, максимально конкретизуйте потреби. Це допоможе уникнути непорозумінь і зайвих уточнень.
Дякуємо!
Допоможи нам швидше закрити збір, розкажи друзям та долучай їх
Поділися у соціальних мережах цим баннером
Поділитись у:
та завантажуй в instagram з посиланням на збір
Разом ми велечезна сила!
Завдяки вам закриті тисячі запитів для ЗСУ! Маємо продовжувати!

Захисники Маріуполя

«Ризикуючи життям, нам дзвонили з окупації і благали повернутися», – легендарний комбат Морпіхів

«Ризикуючи життям, нам дзвонили з окупації і благали повернутися», – легендарний комбат Морпіхів

Як би ви почувалися, якби стрімко звільняли свою землю, а потім були вимушені відступити з відвойованих територій, лишивши місцеве населення в руках окупантів? Як би ви почувалися, знаючи, що ті, хто ще вчора вам допомагали, сьогодні заплатили за це життям? Чи змогли би ви жити в очікуванні можливості спитати з ворога за все те горе, яке він приніс в тисячі сімей – знаючи, що не матимете спокою, поки він за все не відповість?

А все це стало невід’ємною частиною життя кожного військового, хто пішов захищати Україну не з примусу, а тому що вважав це своїм обов’язком. З усім цим живе і командир 503 окремого батальйону морської піхоти Вадим Сухаревський.

У другій частині інтерв’ю «Обозревателю» він згадав про свій перший бій, про періоди війни, які не забуде до кінця життя, про людей, які допомагали українській армії, а після були вбиті терористами, а також про те, про що досі шкодує.

Першу частину розмови читайте тут.

– Ви для себе можете назвати конкретний день, коли почалась війна? День, з якого для вас особисто стартує відлік?

– Так. 13 квітня 2014 року. День першого бою з угрупуванням Гіркіна під Слов’янськом.

– Але для вас конкретно це не був перший у житті бій?

– Я воював в Іраку, тому у мене досвіду вистачало. Ще 6 квітня 2004 року відбувся перший загальний військовий бій Збройних сил України в Іраку. Так що квітень для мене – місяць «веселий».

– Те, що було в Іраку і те, що ви під Слов’янськом побачили – воно дуже відрізнялось?

– Під час першого обстрілу, коли задзвеніли кулі по броні – я посміхався. Згадав Ірак просто.

– Це той самий випадок, про який згадують, як про перший постріл на цій війні? Як тоді все було?

Я вже в триплексі побачив наступаючого противника, групу добре екіпірованих, озброєних чоловіків, які пересувалися тактично, двійками–трійками, стріляли з оптики, прицільно. Повертаюсь до кулеметника, який поруч стояв – і кажу: що дивишся? – А що робити? – Стріляй. – З якого? Два ж кулемета спереду на БТРі. Кажу: з обох.

– Тоді забороняли стріляти?

– Відкривати вогонь було заборонено. Нам тоді по радіостанції кричали: не стріляти!!!

– Як це – «не стрелять», коли вас тупо знищують?

– От і я десь так подумав тоді…

– Багато хто розповідає з командирів, що тоді, на самому початку, доводилось ледь не змушувати стріляти бійців…

– У кого як. На той час я служив у ВДВ, а у нас війна – це стан душі. І бійці з першого дня служби готувалися до війни. Такий характер виховання військ.

– Готуватися і зіткнутися в реальності – то, мабуть, все-таки різні речі.

– Я пишаюся ротою, з якою ми воювали по мирному штату, без мобілізованих. Середній вік по роті був 22 роки. Були хлопці по 18–19 років. У них все чудово було: і характер, і вміння, і бажання. Заставляти когось стріляти в ворога? Для цих хлопців це було би щось неймовірне!

– А мобілізованих у вас так і не було?

– Були. Уже пізніше, коли я повернувся після поранення, восени, вже в Дєнєжніково під містом Щастя, де мої хлопці виконували завдання на ТЕС, Кримському, на Бахмутці тоді події якраз розвивалися повним ходом. 31-й, 32-й блокпости якраз тоді були, оці всі події. Кримське повністю зносилось «Градами»…

Там я вперше зіткнувся з мобілізованими.

Більшість з них були досить мотивовані. До того ж наша 3 рота тоді в бригаді була майже легендою – тож новоприбулі на мене і хлопців дивилися, як на богів.

– Що зробило 3 роту легендарною?

– Оборона Луганського аеропорту, штурмові дії і рейди під Луганськом. Ми зістиковувались з 95 бригадою, роз’єднували «ДНР» І «ЛНР» між Антрацитом і Красним Лучом. За тиждень 7 населених пунктів звільнили.

І практично без втрат. За 7 населених пунктів у мене ні одного загиблого не було, лише 4 поранених. А ще ж блокпости їхні. Два з цих населених пунктів, місто Лутугіно і село Успєнка – 120 тисяч чоловік – я тримав два тижні шістьма БТРами.

– Нічого собі!

– Так, 42 чоловіка всього. І при тому ми ще брали полонених – цього майора РФ і ще 4–х сепарів.

Довелося і обов’язки місцевої влади виконувати – бо вони просто розбіглися. Разом з шахтарями і водопостачання, і електропостачання відновлювали…

Нам навіть доводилося людей переконувати, що ми їх їсти не будемо.

– А вони дійсно у все це вірили?

– На початку – так. Перші пару днів після того, як ми звільнили місто, взагалі на вулицях пусто було.

Я тоді зразу, пам’ятаю, в бункер в Будинку культури чи то в театрі спустився, посвітив ліхтариком, подивився – а їх там сотні стоять… Кажу: ЗСУ, місто звільнене, можете виходити.

Ніхто не вийшов.

А через тиждень мами з немовлятами почали виходити. Годувати ж дітей треба – а нічим. А у мене в центрі міста – супермаркет. І ми почали нормовано видавати продукти. Спочатку на дітей.

Директор цього торгового комплексу знайшов якось мій телефон, подзвонив і каже: робіть, що хочете, беріть, що хочете – про одне прошу: збережіть будівлю. Я йому відповів, що ніхто там нічого брати не буде, тільки продукти пороздаємо людям. Інші товари ніхто не рушить.

Наркомани, які лікування проходили, потяглися – запухлі, як вінні-пухи, з водянками. Ми їм свій «Буторфанол» віддавали, щоб хоч не поздихали.

Всякого було… До того, що приходили бабусі і розказували, що там у когось сусід на 5 поверх газовий балон поніс – «він, напевно, сепарюга». І таке було. І ми їздили, зачищали ті квартири. Якось зловили були мужика з апаратурою, який відеокамери спостереження на себе замикав.

Тоді ми 3 хлібопекарні запустили. Борошно зі Щастя я замовляв, і своє віддавали. Сухпайки на початку людям роздавали. Це виходило не так багато, як треба було, але все ж…

– І ви спостерігали, як змінювалося ставлення мешканців Лутугиного до вас?

– Так, ставлення змінилося конкретно. Коли нас потім поміняла 24 бригада і ми пішли в рейд по роз’єднанню «ЛНР» і «ДНР», багато людей з Лутугиного дзвонили і просили: повертайтеся! Даже президенту писати збирались.

А коли Лутугине знову захопили російські війська – більше 70 чоловік розстріляли просто… Сусіди сусідів виказували.

Вирізали сім’ю, яка нам допомагала, коли ми тримали луганський аеропорт. Вони жили неподалік. Чоловік, жінка і двоє діток. Майже рік вони вважалися зниклими без вісти. Поки їх не знайшли волонтери…

З Червоної Поляни мені ще жіночка дзвонила майже рік, поки зв’язок там був. Казала весь час: «Знаю, що мене слухають – але мені байдуже. Слава Україні! Хлопці, вертайтеся, тут нема кого бити»…

А жіночку з Круглика просто на подвір’ї розстріляли – коли йшла до хвіртки.

Вона, ця жінка, на вулиці зустрічала нас з хлібом–сіллю, з українським прапором. А в першому будинку на цій же вулиці жила ще одна жінка. Її чоловік втік, а вона лишилася. Сама з карабіном на сепарських блокпостах стояла. Ми це точно знаємо. Є фотографії, все решта… Я їй тоді оголосив це. Ми навіть заходили в її будинок, дивилися. Зброї не знайшли. Тільки два магазини з набоями. Я їх забрав. Їй наказав бути під домашнім арештом.

А потім вона показала на жіночку, яка нас годувала.

– Докоряєте зараз собі, що не здали її компетентним органам тоді, коли була така можливість?

– Я жалію, що її не застрелив. Така можливість теж була.

– А от як ви, знаючи оце все жахіття, ставитесь до розмов про амністію?

– Не зважаю. Для мене вони були ворогами – ворогами і залишаться. Назавжди. І незалежно від того, що зі мною буде далі – спокійно жити вони не будуть.

– Вам не образливо, що історія оборони луганського аеропорту не так відома, як бої за ДАП, приміром?

– Якщо чесно – ні. Я розумію необхідність донесення до мас ідеї взагалі війни. Саме тому мені дуже подобається фільм «Кіборги» – бо в ньому ідея передана. Атмосфера. І душа. А який об’єкт для цього обрано— абсолютно не принципово.

– Але ж бої за луганський аеропорт були не менш запеклими?

– Не менш. У донецькому аеропорту ніколи не було повного оточення. А ми в ньому жили. Нам з парашутами скидали грузи і боєприпаси. Ми мусили копати ями для збирання дощової води – щоб було що пити. Я вже не кажу про повну відсутність електрики і всього решта…

– Як довго ви були в луганському аеропорту?

– З червня по18 серпня, коли був поранений.

Хлопці питаються, чи маю медаль за оборону Луганська. Кажу: то я ж його не обороняв, я наступав. Тому до оборонців аж ніяк не належу! (сміється).

– Вам реально не дали ніякої відзнаки за луганський аеропорт?

– Дали. Орден Богдана Хмельницького другого ступеня маю якраз за луганські події. Ще один, третього ступеня, отримав за Слов’янськ.

– Який з боїв, в яких вам довелося брати участь, ви згадуватимете до кінця життя?

– Кожен. У кожному бою ти психологічно прощаєшся з життям. А таке запам’ятовується.

– І все–таки? Саме перше на думку що спадає?

– Георгіївка… Ми там по тонкій грані між життям і смертю пройшли. Але цей бій переломив хід подій. Кардинально.

Це був плацдарм, який, в принципі, вивів з оточення луганський аеропорт. Завдяки йому з’явилась дорога в аеропорт, «дорога життя», як її називали. Вона до кінця лишалася єдиною дорогою туди.

– А де вас застала звістка про те, що треба залишати луганський аеропорт?

– В госпіталі. Дзвонять мої бійці: командир, роти немає.— В смислі, немає? – Нікого… Нас пару чоловік… – Як?!

Вони всі пішки виходили – і зібралась рота. І потім вже з’ясувалося, що в мої хлопці вийшли з найменшими втратами. При виході загинув один командир взводу. Зам мій, Олежка Дундук, був поранений. Чотирьох бійців засипало прямо в бункері – і вони потрапили в полон, у Краснодон.

Але ми їх витягли менше ніж за місяць. Оксана Білозір з моїм найкращим другом витягували – за «газельку» активованого вугілля.

– Це як?

– Сепари і росіяни медикаменти просили. І ми повну «газельку» найдешевших ліків закупили – аспірину, вугілля активованого. Вони нам десятьох наших віддали, а Оксанка їм – цю «газельку».

– Це, мабуть, найвдаліший обмін за всю війну був…

– І, до речі, ніде не озвучений.

І вийшло, що не загинув ніхто, крім командира взводу. Тоді, в 2014–му, удача нас дуже круто супроводжувала.

– У вас був жаль за тим, що довелося залишити аеропорт?

– Він є і досі. А як інакше? Ця відвойована потом і кров’ю територія, населені пункти, які знову опинились під ними. Для будь–якого військового це так. Особливо коли знаєш тих людей, яких окупанти вже вбили…

Звичайно, жаль. Навіть не жаль – злоба.

– Це, напевно, добре на війні, коли вона є, ця злоба?

– Куди ж без неї? Війна тим і добра, що є біле і чорне, що є ворог і є ціль. Тут нема політики, нема нічого іншого, зайвого, дріб’язкового.

Принаймні, в 2014–му році це було саме так. Зараз це вже – більш розпливчато. «Мінські», ОБСЄ, лінії розмежування, обмеження стрільби і все решта.

– А чи є на війні місце для творчості?

– Абсолютно! Є ланка командирів, знаєте, як в анекдоті— «люміній». Для таких поняття маневру немає. Ці командири гублять людей, гублять себе. А так не можна. Особливо в гібридній війні – такій, як ця.

Мені на початку війни вищий начальник розповідав, що у мого бійця неправильно викопаний окоп. Не по розмірах.

Я з ним дискутував. Захищає від куль? Захищає. Захищає від снарядів? Захищає. То що ви ще хочете?! А мені у відповідь кричали, що я недорозвинутий, і ця моя недорозвинутість ні до чого доброго не приведе.

– Час покаже.

– Уже показав.

– Скажіть, те, чому вас вчили в академії і те, з чим довелося зіткнутися на війні – дуже відрізняється? Чи все-таки навчальні програми для військових відповідають вимогам часу і ситуації?

– Знаю про емоційні заяви, що вчать не тому, не так. Але я задоволений на 100%.

Навчання в академії — це базис. Він – про те, як має бути. А що ти на цей базис будеш накладати – то вже справа досвіду і твоїх власних висновків. Навчання у військових ВУЗах – як фундамент для будинку. Фундамент, маю сказати, дуже хороший. І я за нього дуже вдячний всім, хто мене вчив, ділився досвідом.

Заключну частину інтерв’ю читайте найближчим часом.
Текст: Лілія Рагуцька, «Обозреватель»


Нагадаємо: у рамках проекту «Захисники Маріуполя» ми збираємо кошти саме для підтримки підрозділу Морпіхів під командуванням Вадима Сухаревського. Будьте певні, ваші благодійні внески потрапляють до надійних рук і, зрештою, допомагають наблизити нашу спільну Перемогу.

Підтримати інші проекти
Проект завершено

Захисники Маріуполя

Оснащення лінійного батальйону піхоти 36-ої окремої бригади морської піхоти, що стоїть на захисті Маріуполя.

в/ч 2802
2 623 510 грн потрібно
100% зібрано
Детальніше