Підірвавшись на російській міні ПМН-2 боєць АТО та наш підопічний з проекту «Біотех реабілітація поранених» розповів «Крапка» про те, що вчиться жити заново і мріє про власний бізнес.
«У травні минулого року ми зайняли частину сірої зони біля селища Оленівка Донецької області. Треба було його розмінувати, протипіхотних мін там дуже багато. Але в російській ПМН-2 практично немає металевих деталей, помітити її дуже важко. Один заряд розірвався під моєю ногою … – згадує колишній розвідник, 25-річний Петро Олексюк. – Вибухом мене відкинуло в сторону. Я був у свідомості. Відразу подивився на ноги, а там крові немає, берці наче цілі. Біль був терпимий, але з кожною хвилиною зростав. Скоро стало зрозуміло, що стопа повністю роздроблена. Під час перев’язки я побачив, що кістки стали дрібної «крупою». Хірурги відразу заговорили про ампутацію, і тільки завдяки волонтерам ногу вдалося врятувати».
Розвіднику неймовірно пощастило. Наступити на протипіхотну міну та вижити практично неможливо. Втративши під час вибуху ступню, людина, як правило, стікає кров’ю і вмирає. А Петро Олексюк не тільки вижив, а й зберіг ногу! Причому рятували його не європейські або американські медики, а українські лікарі і біотехнології клініки ilaya.
Методика, яку вони застосовують, здається фантастикою. З клітин пацієнта вирощують кісткову тканину потрібної форми і використовують її як імплантат. Організм приймає його як «рідний», загрози відторгнення майже немає, а рани загоюються швидше. В результаті нововирощені кістки зростаються в моноліт, ніби поранення і не було.
Але у випадку з Петром медичне диво було б неможливим, якби не наполегливість команди Всеукраїнського центру волонтерів People’sProject і, якби, у Петра не було такої сили волі. Зараз він переносить по кілька операцій в місяць, паралельно вивчаючи українську систему оподаткування і тонкощі ведення соціального бізнесу. Ветеран АТО мріє відкрити свою справу.
«Став добровольцем не через романтику»
Петро народився в Житомирській області. Закінчив педагогічний ліцей, а потім переїхав до Києва, де отримав диплом бакалавра КНУ ім. Т. Шевченка за спеціальністю «прикладна фізика». Планував продовжити навчання в Інституті високих технологій, але влітку 2014 взяв академвідпустку і став добровольцем.
«Я пішов на фронт не через романтику, і навіть патріотизм не є головним. Я вирішив: треба допомогти мужикам, які там воюють. У АТО опинилися багато моїх знайомих. Я бачив, як їм там важко. І розумів, на що йду: ні помитися, ні супу поїсти, ні чаю попити. І постійний страх. Ми були в селищі Опитне, прямо перед ДАП (Донецький аеропорт – ред.). Щоночі – обстріли з «Градів». Боятися в такій ситуації природно. Але одного разу я подумав: «Та якого дідька? Чим ворог кращий за мене? Він така ж людина. Але я на своїй землі, а він приїхав невідомо звідки. Нехай сам боїться», – розповідає Петро.
Втім, особливого бажання говорити про війну у нього немає. Боєць пожвавлюється, лише коли згадує, як на передовій несподівано зустрівся з батьком, якого мобілізували.
«Я телефоном майже не користувався, міг вимкнути його днів на десять. У батька така ж історія. Ми підтримували зв’язок через маму, але вона не знала, в якій бригаді я служу. І ось тата направляють на нове місце. У курилці він зізнається: «У мене син теж служить. Позивний – Тигр». – «З Житомирщини? Є у нас такий», – ділиться спогадами Петро.
Батько дізнався, в якому будинку живе син, і поспішив його відвідати.
«Прийшов, коли я відсипався після бойового завдання. Будити мене не став. Я прокинувся сам, тому що почув його голос за стіною. Думаю: «Може, наснилося?» – продовжує хлопець. – Встав, йду. Точно: сидить батько з моїми побратимами. Курять, каву п’ють. Але радісної зустрічі не страпилося. Того ранку російська ДРГ вийшла на наші опорні пункти – хотіла їх захопити. Ми відбили атаку, але загинуло двоє наших хлопців. З одним з них я якось раз їздив в гості до батьків. І так склалося, що саме батькові довелося забирати його тіло з «нуля».
«Присів, тримає ногу, зуби зціпив …»
Ветеран розповідає, що завжди намагався захистити себе максимально: бронежилет з навісами, наколінники і т. д. Під час розмінування йшов обережно, але детектор не відреагував на російську міну. У ній практично немає металевих деталей. До речі, ПМН-2 заборонена Оттавської конвенції.
Побратими нашого героя так згадують про той день: «Спочатку здалося, що хтось кинув гранату. У першу секунду подумали, що нас будуть штурмувати. Але пострілів немає, все тихо. І незрозуміло, що за вибух. Петро стоїть, не кричить, тільки на обличчі подив. Потім тихенько: «Бл …, нога». Але не падає, а намагається обережно лягти (щоб не потрапити на ще одну міну). Присідає, тримає ногу, зуби зціпив … І хоче щось сказати, але не говорить. Він розумів, що кричати не можна, адже якщо його почують … »
Пораненого бійця несли на собі два з половиною кілометри. Потім його повезли на «таблетці» в польовий госпіталь, потім на вертольоті в Дніпро, звідти до Одеси і, нарешті, до Києва. На всіх етапах лікарі говорили, що поранення занадто складне, що потрібно ампутувати ногу. І всякий раз волонтери стягували хлопця з операційного столу.
«Спочатку лікарі боялися зараження, потім говорили, що кістки роздроблені і відрізати ногу – єдиний вихід. А мені вже було все одно. Біль був таким, ніби хтось постійно бив по нозі молотком. І я був готовий на все, аби це тільки припинилося», – зізнається Петро.
Волонтери згадують:
«Ми його забирали з-під ножа. На 10 ранку була призначена ампутація, лікарі бачили тільки цей варіант. Але ми з боєм, з лайкою, зі скандалом забрали його в клініку Ilaya. Там лікарі говорили, що шанси врятувати стопу: «50 на 50». Ми вирішили, що потрібно ризикнути. Відрізати ногу можна було і через тиждень, але ось пришити її назад – ні», – розповідає Максим Рябоконь – керівник People’sProject. У підсумку Петро пройшов через безліч операцій, сума, витрачена на його лікування, наближається до 800 тисяч гривень. Але про ампутацію лікарі вже не говорять.
«У інструктори не піду»
За час, проведений в лікарняних палатах, Петро, схоже, став непогано розбиратися в медицині. Він впевнено міркує про те, що ампутація впливає на кровообіг, в результаті чого починаються проблеми з серцем. Розповідає, що пацієнтам, які живуть активним життям, необхідно через три-чотири роки робити реампутацію, а потім замовляти новий протез.
«Давай порахуємо. Протез коштує від 300 тис. грн і більше. Припустимо, ветеран проживе після поранення 30 років. За цей час він змінить 10 протезів, держава витратить на нього 3 млн грн, – розмірковує Петро. – А біотехнології дають мені альтернативу: вилікувався – і радієш життю. Свою ногу ніщо не замінить».
За словами волонтерів, хлопця відрізняє не тільки оптимізм і життєрадісність, але і відповідальність, порядність. У свій час, виписавшись з клініки, він підробляв репетитором. Частину зароблених грошей віддавав на лікування, хоча ніхто цього не просив.
На банальне запитання про плани Петро відповідає: «Можна було б повернутися до армії, стати інструктором в навчальному центрі. Але суглоб у мене працювати не буде. Потрібно буде ходити тільки в спеціальному взутті та краще по рівній дорозі. А навчальний центр – це не тільки плац. Я буду дивитися, як пацани бігають, готуються до стрибків з парашутом. Мені завжди таке подобалося. І я буду заздрити, у мене виникне комплекс неповноцінності. Розумію, що треба реалізувати себе в іншому».
