На цей четвер я мав наполеонівські плани. Я планував зробити кілька справ, що неухильно наближають нашу перемогу, написати для вас кілька цікавих текстів та вирішити кілька особистих проблем. Вже увечері – зустрітися і погуляти з коханою жінкою, приготувати щось смачне та, зрештою, просто пожити звичайним життям.
А замість того втрапив на операційний стіл.
Понад п’ять років я маю справи з лікарнями та лікарями. Я бачив найстрашніше у приймальні Лікарні швидкої допомоги на Братиславській, де свого часу був і пацієнтом, і супровідником; прожив літо в реанімації Інституту Нейрохірургії і ще півроку в реабілітаційних центрах; бачив зсередини відділення інтенсивної терапії, реанімації та покійницькі кількох звичайних лікарень; проводжав близьких людей з моргів онкодиспансера та Олександрівської лікарні; бачив та спостерігав майже усіх пацієнтів проекту «Біотех-реабілітація поранених» з їхніми гнійними ранами, свищами, апаратами Ілізарова та келоїдами; бачив на власні очі пацієнтів відділення кістково-гнійної хірургії Інституту травматології та ортопедії; розбудіть мене серед ночі – і я легко згадаю, як пахне кров, розверсті нутрощі, гній та дезінфектанти, як виглядає відкритий мозок, “ракова засмага”, кахексія та трофічні виразки; я надивився на наслідки інсультів, субарахноїдальних крововиливів та інфарктів, на клонічні судоми, парези, моно-, пара- та квадроплегії, окулогірні кризи та епілептичні напади. Ну нічим мене тут здивувати чи нажахати. Нічим, як виявилося, крім скальпеля хірурга, що зненацька впивається у шкіру.
І всі півгодини, доки лікар натхненно і відчутно длубався у мені залізяччям, – ще й місцева анестезія, повні враження від ефекту присутності, – я думав: ах, Будда його роздери, навіть те, скільки я непомітно, але постійно і посильно допомагаю людям; навіть увесь мій досвід, якого вистачило б на п’ятдесят звичайних людей; навіть цілковито дитяча віра у власну невразливість не рятує мене від тієї ж долі. От немає спеціально призначених для лиха людей. Просто немає: це може статися з кожним, у будь-який момент, попри усі заслуги та справи.
Низько вклоняюся перед тими людьми, що переживають набагато серйозніші медичні втручання раз по раз, що долають страшні ускладнення та інфекції рік за роком. Це й справді героїчна і титанічна, дуже особиста невидима боротьба. І найменше, чим ми можемо цим людям допомогти – це розширити інструментарій лікарів. Менше на одну-дві операції; обробити ультразвуком, а не різати скальпелем – ви не повірите, яке це для них полегшення, наскільки це менше болю і скреготіння зубами в подушку. І якщо для цього треба просто посильно допомогти – хоч гривню, хоч десять, скільки є можливість – друзі, от просто повірте: це дуже і дуже важливо. Кожна гривня це крок до спільної світлої та хорошої мети. І долучитися до цієї справи дуже доречно ось тут.
P.S.: Трясця, як же ж боляче, коли відпускає анестезія.
Попри все, щиро ваш
Валерій Зайцев
За стільки років я вже почав сумніватися: чи є і в мені трішки крові, чи тільки шестерні й механізми. Трішки крові таки є.
